У 20-х роках ХХ ст. провідниками цензурної політики більшовицької влади було кілька відомств. Власне цивільна та політична цензура зосереджувалася в Державному видавництві РСФРР, яке з березня 1920 р. виконувало цензурні функції по відношенню до відомчих видань, а також отримало право цензури рукописів, що надходили до приватних видавництв. Положення про Державне видавництво РСФРР встановило, що йому “... підпорядковується видавнича діяльність усіх наркоматів, відділів ВЦВК стосовно загальнополітичного й культурного видавництва. Державне видавництво регулює та контролює видавничу діяльність усіх наукових і літературних об’єднань, кооперативів та всіх інших видавництв” [1].

Для реалізації Положення було ухвалено постанову Ради народних комісарів від 23 липня 1920 р., в якій підкреслювалося: “Жодне видання, за винятком друкарських бланків та канцелярських форм, не може бути здано до набору без дозволу на те Центрального управління Державного видавництва. Порушення даної постанови тягне за собою розгляд справи судом Революційного трибуналу та арешт в адміністративному порядку” [2] [додаток А].

Отже, у першій половині 1920 р. на рівні вищого партійного керівництва країни за Держвидавом РСФРР було закріплено низку повноважень, які перетворили його на провідника цензорської політики та головну контролюючу інстанцію того часу.

Певне уявлення про становище у видавничій галузі, бюрократизм та паралелізм у роботі державних інститутів після націоналізації друкарень та організації єдиного видавничого центру дає щоденник Г.І. Поршнєва – книголюба, бібліофіла, який стояв біля витоків радянської книжкової торгівлі. У своєму щоденнику він згадує про статтю “Издательское архибезобразие”, де описано митарства авторів, яким пощастило отримати від Державного видавництва дозвіл на опублікування своїх рукописів: “Уявімо, що книга благополучно пройшла Держвидав, але це не означає, що долю книги вирішено. Із Державного видавництва необхідно йти за дозволом до поліграфічного відділу ВРНГ. Там з’ясовували, чи є вільна друкарня. Якщо є, туди давали наряд друкувати. З нарядом доводилося ходити із однієї друкарні до іншої і вмовляти завідувачів, щоб прийняли замовлення. Дев’ять із десяти відповідали, що не можуть: немає робітників, дров, зламані машини, багато термінової роботи і т. д. Замовлення приймається тільки при втручанні впливової установи або за наявності бажання. Бажання з’являється у результаті різних подачок. Військові установи одночасно із замовленням доставляли армійський пайок, продовольчі органи та інші установи – продукти. Були навіть випадки, коли впливові особи, щоб просунути у друкарні дозволене до друку всіма інстанціями, обіцяли працівникам та усім, хто має вплив у друкарні, “раднаркомівський пайок” [3, с. 242 – 243].

Так чи інакше, однак робота цензурних органів, окрім безпосередньо процесу цензурування, вимагала здійснення контролюючих функцій. Власне ідеологічний контроль покладався на спеціальний цензурний орган – політвідділ.

Серед дослідників немає єдиної думки щодо часу створення при Державному видавництві РСФРР політвідділу, який відповідав за процес рецензування рукописів, що надходили до друку, а також рекомендував чи забороняв їхнє опублікування. Так, М. Зеленов вважає, що політвідділ був створений наприкінці 1920 – на початку 1921 років [4, с. 81]. У своїх працях А. Блюм згадує про існування політвідділу вже в 1919 році. При цьому дослідник звертає увагу на значний обсяг повноважень цієї інстанції, називає його прототипом Головліту, констатуючи, що після створення останнього політвідділ обмежився цензуруванням лише власних видань Державного видавництва [5, с. 14]. У Т. Горяєвої знаходимо іншу дату заснування – 1922 р. [6, с. 246 – 247].

Як уже зазначалося з моменту заснування політвідділ очолив М.Л. Мещеряков, партійний публіцист, в подальшому перший начальник Головліту РСФРР. У статті “О работе Государственного издательства в новых условиях”, надрукованій у січні 1922 р., він так пояснює причини створення політвідділу: “Нова економічна політика сприяла активізації приватної ініціативи у видавничій галузі у вигляді виникнення приватних видавництв. У період диктатури пролетаріату радянська влада не могла залишити приватні видавництва без свого контролю, щоб не дати можливості ворогам революції використати ці видавництва у контрреволюційних цілях. З цією метою при Центральній редакційній колегії було організовано так званий “Політичний відділ”, на чолі якого мав стояти один із членів Редакційної колегії” [7, с. 166].

Саме цей структурний підрозділ Держвидаву РСФРР повинен був забезпечувати на практиці реалізацію ідеологічного напряму редакційної та контролюючої діяльності Державного видавництва [8]. Рукописи, призначені до друку, перечитувались або політредакторами політвідділу, або довіреними особами у відповідному відділі редакційного сектора, що свідчить про спроби поєднання політичного контролю із загальною редакційною роботою.

Так само, як і Державне видавництво, свої відділи на місцях мав і політвідділ. Звичайно, вони діяли на основі вказівок “згори”. Зокрема діяльність політвідділу округу базувалася на наступних директивах: “Політичні: не допускати видань відверто реакційного спрямування, до яких належать книги релігійні, містичні, антинаукові, політично ворожі радянській владі; дозволяти газети тільки інформаційно-довідкового характеру, а журнали – з питань літератури, мистецтва, техніки землеробства. Організаційні: політвідділ округу є органом політвідділу Головного управління Державного видавництва і працює на основі його директив” [9].

Особливе значення при цьому надавалося контролю за виданням навчально-методичної літератури для освітньої системи. У циркулярі окружним відділам Державного видавництва від 19 липня 1922 р. наголошувалося: “Політвідділ Державного видавництва повідомляє, що жоден підручник, навчальний посібник не може бути дозволений до друку місцевим політвідділом без санкції на те політвідділу Головного управління Державного видавництва” [10]. Очевидно, що ідеологічне виховання підростаючого покоління мало стати одним з провідних завдань літератури освітнього характеру.

Крім власне редакційної роботи, політвідділ також здійснював нагляд за діяльністю приватних та кооперативних видавництв з метою запобігання появі на ринку літератури, яка вважалася політично ворожою радянській владі, мала релігійний або містичний характер. Про це свідчить інструкція до Положення про губернські політичні відділи [11].

Цензурування проводили спеціально створені органи, тому необхідно звернути увагу на принципи формування їх кадрового складу. Найчастіше перевага надавалася не освіті та професійним якостям, а походженню і, особливо, приналежності до комуністичної партії. Від цензорів вимагалася “висока ідейність”, марксистсько-ленінська підготовка. Співробітники іноземного відділу політвідділу мусили знати щонайменше дві іноземні мови. Політредакторами могли також бути слухачі Інституту червоної професури – вищого навчального закладу, який готував викладачів суспільних наук, працівників центральних партійних та державних установ, а також комуністи, що зарекомендували себе у галузі політичної пропаганди та агітації. Рукописи розподілялися між ними відповідно до їхньої основної спеціальності [12].

Політредактор переважно нічого в рукописі не змінював, а лише давав детальні вказівки. Зміни або переробка тексту за ними проводилася самим автором або відділом редакційного сектора Держвидаву. Лише в окремих випадках за узгодженням з редакційним сектором виправлення здійснювалося політвідділом чи особами, яких він призначав. Вказівки політичного та ідеологічного характеру мали здебільшого обов’язковий характер, однак іноді, особливо при урахуванні певних труднощів у досягненні бажаної ідеологічної спрямованості наукових та спеціальних праць, рекомендації у цій галузі набували характеру побажань [13].

Сама техніка перегляду рукописів була приблизно такою. На кожний рукопис політредактор складав спеціальний паспорт. У паспорті фіксувалася назва праці, її автор, видавництво, кількість сторінок, змістовна спрямованість роботи. Обов’язково зазначалися також ті сторінки, на яких текст потрібно виправити, сторінки, які взагалі потрібно вилучити з праці, висновок політредактора та дозвіл на друк, якщо такий надавався. Остаточні висновки політредактор записував у двох пронумерованих картках, одна з яких надсилалася до Головного управління у справах літератури та видавництв, а інша разом з рукописом – до друкарні. Наступним етапом було порівняння ідентичності тексту, набраного у друкарні, з дозволеним цензурою рукописом. Якщо ці примірники були однаковими, то працю дозволяли тиражувати.

Поступово порядок проходження через політвідділ усіх без винятку творів, призначених до друку, набуває більш жорстких форм. Без відгуку політвідділу жоден рукопис не приймався до розгляду розпорядчою комісією структурного підрозділу Центральної редакційної колегії Держвидаву. Це підтверджують, зокрема, матеріали листування з різними відділами Державного видавництва за жовтень 1923 – грудень 1924 рр.: “З метою уникнення затримки випуску книжок у зв’язку з необхідністю політичного перегляду – прошу надсилати для політичного перегляду зразки книжок негайно після їх виходу із друкарні” [14]. Поширення книжок, що були вже надруковані, але не пройшли через політредактора, негайно затримувалося. Так, наприклад, у переліку надрукованих у липні в 1924 р. праць, поширення яких затримано з різних причин, зазначено роботу П. Євтихієва “Земельное право” з резюме такого змісту: “Необхідно затримати як таку, що не проходила перевірку політичним відділом” [15].

Про вирішальну роль політвідділу у розв’язанні питань опублікування та розповсюдження рукописів свідчать матеріали його листування з виробничим відділом Державного видавництва: “Повідомляємо вам для керівництва резолюцію тов. М. Мещерякова: “Без дозволу редактора політвідділу книги не можуть бути розіслані, не можуть даватися навіть автору” [16].

Контролюючі функції політвідділу поширювалися не тільки на рукописи, що мали надійти до друку, а й на діяльність редакційних відділів Держвидаву, а саме: літературно-художнього відділу, відділу підручників, відділу дитячої літератури, календарно-довідкового відділу, відділу мистецтв, наукового відділу, соціально-економічного та науково-популярного відділу.

Проаналізувавши та оцінивши їх роботу, за даними звіту про діяльність Державного видавництва РСФРР за червень-жовтень 1923 р., політвідділ умовно поділив їх на три групи. Першу групу склали відділи, в роботі яких засвідчено найбільше ідеологічних огріхів. До неї увійшли літературно-художній відділ, відділ підручників, дитячий відділ, відділ мистецтв. Друга група представлена відділами, робота яких визнавалася задовільною. До неї належать науковий та календарно-довідковий відділи. Третю групу склали відділи, зауважень до яких практично не було: соціально-економічний та науково-популярний відділи [17].

Спеціальну класифікацію було розроблено і для рукописів, які надходили для перегляду. В пояснювальній записці до звітного матеріалу політвідділу Державного видавництва за період з 24 червеня до 1 вересня 1923 р. зазначалося, що за результатами перегляду рукописи поділяються на вісім категорій: “1. Рукописи, визнані такими, що не підлягають опублікуванню. 2. Рукописи, з яких вилучені окремі статті та оповідання. 3. Рукописи, до яких необхідно додати, вилучити або переробити передмову. 4. Рукописи, які визнані такими, що повністю потребують переробки. 5. Рукописи, з яких вилучені окремі місця. 6. Рукописи, до яких зроблено незначні поправки. 7. Рукописи, що пройшли без змін. 8. Рукописи, до яких, окрім політичного відгуку, дано вказівки іншого характеру” [18].

Важливим для розуміння суті та технології роботи цензорів є аналіз звітів редакторів політвідділу, а також доповідних записок про втручання органів цензури у книжково-журнальну продукцію. Заборони на опублікування мали переважно ідеологічний характер. Наприклад, “Брикман “Серебро” – книга просякнута ідеологією вищої технічної інтелігенції”; “Фомін “Радуга в зеленях” – сентиментальне оспівування сільської природи без будь-яких соціальних мотивів. Це радше зовнішній бік села у інтелігентсько-побутовому варіанті”; “М. Твен “Принц и нищий” (дитячий відділ) – апологія королівської влади (буває хороша влада!) залишилася, не дивлячись на переробку. Останній монолог принца, внесений при переробці, змінює лише характер цієї апології” [19].

До розряду курйозних належить той факт, що під це кліше потрапила навіть казка П. Єршова “Конек-Горбунок”, у відгуку на яку цензор політвідділу Лев Жмудський писав: “Щодо виховання дітей у ній усе від реакційного та непедагогічного – все краще визначається за царем та боярами. Прославляється “царь-надежа”, якого, звичайно, народ зустрічає палким “Ура”. Виходячи із зазначеного вище, вважаю видання казки небажаним, а то й неприпустимим” [20, с. 21 – 22].

З-поміж причин можна виокремити також нібито наявність у змісті твору елементів еротики: “Катаев В. “Время, вперед!” – зміст убогий. Матеріал застарів. Містить нездорову еротику. Загалом непотрібний твір” [21].

Причиною заборони видання могло бути й висвітлення діяльності партійних лідерів у “небажаному” ракурсі. Наприклад, праця П. Плохова “Два года с поездом Калинина (заметки беспартийного)” містила ряд, з погляду цензорів, просто непристойних для друку моментів, пов’язаних, зокрема, з цитуванням в ній однієї промови М. Калініна, в якій він говорив: “У чому ж звинувачують деяких томських комуністів? Хіба такий великий злочин у тому, що люди влаштували весілля, запаслися чвертю горілки та зварили діжку пива?”. І далі Плохов додає: “Я думаю, що якби тов. Калініну випала нагода випити чарку горілки, то він би теж не відмовився від цього...” [22].

Окремі місця із рукописів найчастіше вилучалися так само з ідеологічних міркувань. Приміром, у матеріалах звіту політвідділу за період з червня до вересня 1924 р. з-поміж таких рукописів зазначено: “Математический сборник” – з біографії професора Андреєва викреслено місце, в якому зображуються жахи, перенесені професором під час революції; “Краткий очерк жизни Мечникова” – вилучено двозначну фразу про відразу Мечникова до насилля, що може бути розтлумачена, як негативне ставлення його до будь-якої революції”; “Натуралист в Восточной Африке” Догеля (науково-популярний відділ) – з книги вилучено деякі місця про англійську колоніальну політику, висвітлену з позиції позитивного ставлення до неї автора” [23].

Досить часто до рукописів висувалася вимога про необхідність переробки передмови. Найчастіше зміни тексту обґрунтовувалися потребою доповнення відповідними пасажами марксистського характеру для того, щоб читач зміг сприймати основний зміст у “правильному” дусі. До переліку таких творів, наприклад, було внесено працю Майстраха “Лошадь”, у передмові до якої, на думку цензора, варто було б: “зазначити роль коней при захисті кордонів саме Радянської республіки та важливість для селян цього захисту від набігів поміщиків”. А стосовно роботи Хольдена “Перед войной” зауваження висловлювалося таке: “Передмова Кончаловського містить лише кілька рядків, та й то у ліберальній формі, критичного аналізу позиції Хольдена щодо походження війни. Необхідна передмова марксиста. (Кряжиним написано вступну статтю, передмову Кончаловського змінити, залишити тільки біографічний матеріал)” [24].

Ще одним яскравим прикладом функції, котру мала виконати марксистська передмова, є рецензія редактора на твір П. Мижуєва “Сады, города и жилищный вопрос в Англии”, в якій, зокрема, зазначалося: “Автор імовірно належить до так званих “мирних соціалістів”, які мріють про мирне входження соціалізму до капіталістичного ладу шляхом поступового пом’якшення класових протиріч. Тому багато сторінок переповнено міщанським оптимізмом, читача, вихованого на комуністичних ідеалах, починає нудити. При перевиданні книгу необхідно доповнити передмовою, яка повинна стати заслоном проти отрути, небезпечної для некритично мислячого читача цієї, безперечно, талановито написаної праці. Для переробки видання в дусі, що відповідає комуністичній ідеології, тов. Гуревич рекомендує Шлізберга, автора статті “Города-сады в свете коммунистического мировоззрения” [25].

До рукописів, що потребували повної текстової переробки чи окремих місць, за даними згаданого вище звіту, належить кілька робіт. Зокрема на книгу Г. Орешина “Деревня в современной русской поэзии” надійшов наступний відгук: “Сучасна поезія представлена Блоком, Бальмонтом, Буніним та іншими поетами, які, звичайно, не дають жодного уявлення про побут сучасного села. Збірник необхідно переробити, вилучивши з нього всі вірші поетів-емігрантів, а з віршів нових поетів залишити тільки ті, які дійсно відображають сучасний побут села”. Стосовно роботи В. Покровського “Заразные болезни” (науково-популярний відділ) політредактор зазначив: “Щодо питання про поширення тифу під час революції дати пояснювальний абзац. Вилучити місце про перевагу розумової праці над фізичною. Також запропоновано вказати на заходи, до яких вдалася радянська влада по відношенню до науковців” [26]. Як свідчать наведені факти пропоновані зміни було спрямовано на те, щоб подати радянську дійсність з ідеологічно вивірених позицій та відповідно до радянської соціальної моделі.

З-поміж рукописів з незначними поправками згадуються такі твори: К. Агатов “Игра в плаху” (літературно-художній відділ), у якому запропоновано “вилучити абсолютно незрозумілий рядок про ставлення натовпу до своїх вождів”, а також О. Генрі “Вперемежку”, де “Божеські” слова слід було набирати з малої літери [27].

У переліку рукописів, до яких, крім політичних, висловлено зауваження іншого спрямування, названо працю В. Мюллера “Английская драма в эпоху Шекспира”. Політредактор стосовно неї зазначав: “З політичного боку заперечень немає, але звертаю увагу, що праця призначена лише для спеціалістів, а не для широкого читача, крім того, автор не марксист”. Для твору Лацко “Люди на войне” (літературно-художній відділ) цензор теж не мав претензій політичного характеру, однак указував, що “мотиви та розробка тем війни, пацифізму явно застарілі. Книга не має жодного інтересу” [28].

Досить часто мали місце випадки, коли розповсюдження вже виданих книг затримувалося після перегляду надрукованого примірника політредактором. Приміром, було затримано вихід з друку праці М. Боголєпова “Страноведение. Китай. Япония. Корея” через те, що вона нібито наскрізь пронизана яскраво вираженим професорським ідеалізмом. Упродовж всієї книги автор здебільшого звертає увагу на вплив релігійно-філософських учень, які є для нього вихідним пунктом роздумів про “азіатську культуру” порівняно з європейською” [29]. У рецензії на збірник розповідей Юрцева “Ком золота” політредактор писав: “Зеленое горе” – зображає фабричних робітників як п’яниць . “Грехи тяжкие” – містять некритичне ставлення до релігії та елементи еротики” [30].

Зупиняючи поширення роману Жорж Санд “Солдат революции”, політредактор пояснював: “Роман сам по собі надто індивідуалістичний. Герой роману Кадіо стає революціонером тільки завдяки особистим міркуванням. Є прагнення викликати у читачів співчуття до аристократичної партії. Вандея, як момент громадянської війни, випадає з поля зору читача за нагромадженням деталей любовних інтриг” [31].

Доля книжок, поширення яких було затримане, складалася по-різному. Частина вилучалася та знищувалися, деякі могли дозволятися згодом, після виправлення “дефектів”. Саме ж виправлення теж здійснювалося по-різному. Сторінки, на яких містилася інформація, не бажана для поширення, могли просто вилучатися. Це підтверджують матеріали листування Державного видавництва з його відділами за жовтень 1923 – грудень 1924 рр.: “Травень 1924 г. У “Бюлетені Торг сектора” вирвати с. 17–18, після чого можна розсилати та продавати (№6 за 1924 р.). Журнал “Леф”, №1(5), 1924 р. відповідальний редактор Маяковський. Вважаю за потрібне вирвати 3–4 с. М. Мещеряков” [32].

Поширеним видом виправлень було заклеювання цитат, окремих слів або речень. Ось типовий приклад: “До Видавничого сектора Державного видавництва (телефонограма тов. Бєскіну) 10.01.1924. Тижнів два – три тому нами було видано книжку проф. Коровіна “Международное право переходного времени”. Ця книга була затримана мною в Торгсекторі. На цей час наркомат іноземних справ вимагає, щоб було вилучено усі рядки надруковані на с. 60 цієї праці. У зв’язку з цим прошу Вас ужити заходів до знищення цих рядків шляхом накладання на них “ікри”, після чого книга може надходити до продажу. Голова редакційної колегії [33].

Із надрукованих книжок вилучали не тільки текст, а й ілюстрації, зображення, таблиці, якщо вони містили заборонену інформацію про що, зокрема, свідчать вказівки політвідділу до повторного видання праці Е. Звягінцева і А. Бернашевського “Века и труд” [34].

Отже, цензурна практика засвідчує, що межі комуністичної цензури у досліджуваний період були значно ширшими, ніж це декларувалося офіційними документами. Безпосереднім провідником цензурної політики був політвідділ Держвидаву, а доля окремих видань часто залежала від особистого ставлення політредактора до їх змісту.

За непівських часів траплялися непоодинокі випадки, коли цензурні органи забороняли друкувати деякі праці Державному видавництву, рекомендуючи їх до друку в приватних. Зазвичай йшлося про твори, відносно ідеологічного забарвлення яких цензори мали певні сумніви і, щоб уникнути помилки, перекладали відповідальність на приватно-кооперативні видавництва.

Наведемо тільки два приклади з листів політвідділу до секторів та відділів Держвидаву за січень – лютий 1923 р. “До Торгсектора. Книгу Вочанецької-Равінської “Серебряный лебедь” необхідно продати якомусь приватному видавництву (з умовою змінити обкладинку), у нас не пускати у продаж” [35]. А ось цитата з іншого документа, де йшлося про твір Г. Арешника “Радуга”: “У книзі не викликають заперечень тільки дві казки: “В гостях у Зеленого деда” та “Снегурочка”. Якщо переглянути всі вірші збірки, то вони не містять нічого, що було б варто заохочувати. Для Державного видавництва вважаю книжку Г. Арешника неприйнятною. В приватному видавництві вона, ймовірно, могла б пройти із виправленнями” [36].

Майбутнє вилучених з продажу видань досить часто було просто трагічним. Показовою в цьому плані є доля книги Л. Толстого “Русская книга для чтения”, яку згідно з рішенням політвідділу Державного видавництва від 29 вересня 1923 р. можна було продавати хіба що на кульки [37].

Не менш сумними були долі й інших книжок. Зокрема у червні 1923 р. в листі до торгсектора Державного видавництва політвідділ указував, що “книга Морозова і Тихєєва “Естественный метод усвоения детьми грамоты” має бути вилучена з продажу й перероблена на папір” [38], а “книга О. Введенського “Логика” повинна бути знищена або продана на макулатуру, щоб ні в якому разі не потрапити у продаж” [39].

Траплялися з-поміж друкованих творів і такі, що не надходили у вільний продаж, але й не знищувалися. Нерідко їх відправляли до книгосховищ, про що свідчить лист політвідділу Державного видавництва до Торгсектора від 27 вересня 1923 р.: “Політвідділ доводить до вашого відома, що книга Поваріна “Спор” видавництва О. Богданової 1918 р., Петроград, може бути розіслана до книгосховищ та фундаментальних бібліотек, але не повинна набути широкого розповсюдження [Там само, л. 10]. Така практика, до речі, поширювалась і на союзні республіки. Відповідно до постанови РНК УРСР від 16 березня 1923 р. “Про конфіскацію творів друку, які підлягають вилученню з продажу і поширення” Центральне управління у справах друку було зобов’язане здавати 30 примірників кожного вилученого видання до Української книжкової палати для поширення по фундаментальних бібліотеках СРСР [40].

У свою чергу книжкові фонди та кадровий склад бібліотек час від часу піддавалися очищенню від “політично чужих чи нестійких елементів”, в основу процесу формування і користування фондами бібліотек було закладено принципи партійності та класовості. Література, яка поширювалася через бібліотечну мережу за таких умов, перетворювалася у знаряддя духовного закріпачення народу.

Планомірного характеру чистки бібліотек набули після реорганізації у липні 1920 р. позашкільного відділу Наркомату освіти в політико-просвітницький відділ, трансформований відповідно до декрету РНК РСФРР від 12 листопада 1920 р. у Головний політико-просвітницький комітет (Головполітосвіта). Його основною функцією було спрямування всієї політико-просвітницької та агітаційно-пропагандистської діяльності у країні. Відповідно під його керівництвом знаходилися хати-читальні, клуби та публічні бібліотеки.

Політико-просвітницький відділ Наркомату освіти одразу виступив з ініціативою підготовки та видання першої офіційної радянської інструкції, яка мала узаконити вилучення із масових бібліотек контрреволюційної та іншої ворожої радянському ладу літератури. Такий документ під назвою “Інструкція про перегляд каталогів та вилучення застарілої літератури із громадських бібліотек” було розроблено та розіслано на місця у другій половині 1920 р.

Інструкція не викликала очікуваної реакції та активної реалізації. Негативне ставлення до відродження бібліотечної цензури можна пояснити тим, що на той час у бібліотечних секціях, губернських та повітових політпросвітах працювали здебільшого співробітники земських і міських органів самоуправління, які продовжували сповідувати демократичні ідеали формування фондів бібліотек. Певною мірою на їх позицію впливав також наявний дефіцит книжок та періодичних видань. Унаслідок цього у багатьох губерніях та повітах знадобилося втручання органів ДПУ, щоб досягти бажаних масштабів чистки книжкових фондів бібліотек [41, с. 68 – 69], проте загалом перша інструкція не мала суттєвого впливу на оновлення бібліотечних фондів.

Наступну спробу здійснення чистки бібліотек було зроблено Головним політико-просвітницьким комітетом навесні 1923 р., коли з’явилася й надійшла на місця нова “Інструкція про перегляд книжкового складу бібліотек до вилучення контрреволюційної та антихудожньої літератури”. Головним завданням акції було проголошено звільнення бібліотек від контрреволюційної літератури, під якою розумілися усі друковані твори, спрямовані проти політики більшовицької партії та радянського уряду. Зокрема з відділу філософії психології та етики слід було вилучити “книжки в дусі, ворожому соціалізму та діалектичному матеріалізму, з природничого відділу – книжки, що змішують науку з релігійними вигадками, з роздумами про аморальність дарвінізму та матеріалізму” [42, с. 73]. З-поміж творів називалися роботи західних філософів-ідеалістів Р. Декарта, І. Канта, Платона, Г. Спенсера, А. Шопенгауера, трьох російських науковців – М. Бердяєва, С. Булгакова, В. Соловйова.

Окрім того, передбачалося вилучення застарілих агітаційних та довідкових видань радянських органів доби революції та громадянської війни (1918 – 1920 рр.) з питань, які на той час вирішувалися владою по-іншому. Передовсім це стосувалося земельного питання, системи оподаткування та продовольчої політики.

У лютому 1924 р. в Москві відбулася нарада керівників бібліотечної справи різних міст та областей РСФРР. На ній було прийнято рішення включити до переліку “шкідливих” книжок, які необхідно вилучити найближчим часом, наступні твори: “Отцы и дети” І. Тургенєва; “Воскресенье” та “Анна Каренина” Л. Толстого; “Бесы” та “Идиот” Ф. Достоевського; “Обломов” І. Гончарова та інші. Пропонувалося також вилучити з фондів бібліотек книжки, у назві або в тексті яких згадувалися слова “Бог”, “Божий” і т. п. [43, с. 44].

Процедура вилучення літератури передбачала створення “компетентних комісій” у складі представників Політпросвіти, відділів народної освіти, профспілок, найбільш активних бібліотечних працівників, згодом діячів місцевих органів Головліту, а там, де останніх не було, співробітників ДПУ. Після завершення чистки два примірники вилучених книжок передавалися до центральних бібліотек, де вони зберігалися у спеціальних шафах і звідки могли видаватися виключно для наукової чи літературної роботи, та й то не завжди. Каталоги, що складалися на ці видання, могли надаватися читачам лише в особливих випадках [44, с. 72]. Так було покладено початок “спецсховищам” у бібліотечній мережі.

На початку осені 1924 р. в Москві відбулася так звана “експертиза”, тобто акція перевірки московських бібліотекарів на придатність до виконання професійних функцій. Вона мала на меті два завдання. Перше – вилучити з бібліотек людей, нездатних вести цілеспрямовану політико-просвітницьку роботу в дусі комуністичної ідеології та партійності. Друге – прищепити працівникам бібліотек правильне розуміння ролі бібліотек за нових умов. Зокрема при виконанні другого завдання експертиза набувала форми іспиту з оцінками “відповідь з політграмотності слабка” і “на питання відповідав задовільно”. Один з тих, хто “відповідав задовільно”, так описував цей екзамен: “Низка питань – не пов’язаних між собою, не послідовних. Про фашизм, про пролетарську поезію, скільки було з’їздів РКП(б) – таблиця множення уроздріб. Часто навіть не вислуховували відповідь до кінця. Питання не мають жодного зв’язку з практичною роботою... Невже це “бібліотечна експертиза”? Таким методом можна тільки дізнатися, зазубрила людина чи ні, і більше нічого” [45, с. 49]. Замість того, щоб зробити висновок про переконання, про погляди людини із загальної розмови з нею, за результатами її роботи в бібліотеці, експертів досить часто запитували “чи вірите ви в Бога?” або “яке ваше ставлення до радянської влади?” і від відповіді на такі питання нерідко залежала доля людини – звільнять чи залишать працювати. Розуміючи це, люди давали потрібні відповіді, хоча могли бути далекими від схвальних оцінок на адресу радянської влади.

Наслідком чисток бібліотек стало значне скорочення чисельності їх фондів, що підтверджується наступними статистичними даними. З 1923 до 1924 рр. книжковий фонд масових бібліотек скоротився з 37,5 млн. до 36,4 млн. примірників, тобто більше ніж на мільйон. Такий підсумок змусив Народний комісаріат РСФРР освіти подивитися на ситуацію з дещо інших позицій зору. Тим більше, що результати перевірки реалізації інструкції на місцях показали, що в багатьох випадках вилучення книжок відбувалося непродумано, безсистемно, стихійно, з нанесенням непоправної шкоди бібліотечним фондам. У результаті в грудні 1926 р. Наркомат підготував нову “Інструкцію з перегляду книжок у бібліотеках”, яка, не відміняючи Інструкцію 1923 р., мала на меті виправити становище у галузі вилучення літератури. В інструкції говорилося: “Серед вилучених книжок є навіть праці Маркса, Енгельса, Леніна, твори Бєлінського, Герцена, Добролюбова, Пушкіна, Толстого. Ці твори необхідні лекторам, доповідачам, відповідальним співробітникам різних установ” [46, с. 110]. Бібліотекам рекомендувалося відділити означені твори від решти книжок шляхом поділу систематичного каталогу на дві частини: до першої мали увійти широко вживані, найбільш популярні книжки, а до другої – мало затребувані видання. Причому останній каталог пропонувалося не виставляти для загального користування разом з першим, а видавати лише тим читачам, яким ця література необхідна “для більш повного та ґрунтовного дослідження питання” [47, с. 72].

Зауважимо однак, що дана Інструкція була лише тимчасовим пом’якшенням державної політики щодо бібліотек та їхніх фондів, оскільки вже незабаром усе повернулося, так би мовити, “на кола свої”, коли у жовтні 1929 р. вийшла нова, більш жорстка порівняно з попередніми регулятивними документами Інструкція Головного політико-просвітницького комітету про чистку фондів. Згідно з нею після вилучення шкідливої та застарілої літератури бібліотечний фонд пропонувалося розділити на дві частини: 1) ядро бібліотеки, яке містило книжки, що заслуговували на масове поширення; 2) інша (запасна) частина книжок, що мала другорядне значення, потрібна для обмеженого кола читачів. Ці книжки видавали лише вибірково, а у випадках, коли книжка вважалася не бажаною для певної категорії читачів, приписувалося утримувати їх від подачі замовлень [48, с. 168].

Після створення Головліту та передачі йому ідейно-політичного контролю виникла тенденція до обмеження ролі Держвидаву як органу управління видавничим процесом, хоча певні адміністративні функції, пов’язані з координацією видавничої справи, зокрема узгодження видавничих планів, залишилися за ним.

У 20-х рр. ХХ ст., особливо за часів непу, виникла низка партійних та радянських видавництв, що потребувало створення єдиного органу управління видавничою справою. Злиття Держвидаву РСФРР з видавництвом “Красная Новь”, яке спеціалізувалося на виданні агітаційно-політичної літератури, сприяло розширенню ідеологічної функції Держвидаву. Злиття з “Военным вестником” перетворило Держвидав на видавця військової літератури.

Відповідно до розісланого на місця циркуляра Держвидаву РСФРР від 25 квітня 1928 р. Держвидав називався “провідним книговидавництвом Союзу, що має величезне значення для партійного та радянського будівництва” [49]. На доказ цього наводилися наступні видання Держвидаву РСФРР: журнали ЦК ВКП(б): “Коммунистическая революция”, “Пролетарская революция”, “Известия ЦК” – офіційний орган ЦК, “Красная печать” – орган відділу друку ЦК та ін.

За роки непу Держвидав РСФРР фактично перетворюється на величезний, потужний державний трест. Він володів друкарнями, паперовою фабрикою, значно розширив свою торгівельну функцію та загалом випускав майже половину всієї видавничої продукції в СРСР.

З 1927 р. у його діяльності виникають певні труднощі, пов’язані передусім з дефіцитом паперу, який особливо гостро відчувався в 1928 – 1929 рр. У доповідній записці голови Комітету в справах друку від 3 червня 1929 р., адресованій тов. Мікояну, з-поміж головних причин паперової кризи вказано значне збільшення кількості друкованих видань (“Правда” – 14,2%, “Крестьянская газета” – 37,9%) на тлі недостатньої кількості паперу власного виробництва та зменшення обсягів його імпорту в 1928 – 1929 рр. [50]. Відтак державні органи управління видавничою справою почали активно впроваджувати практику керованого розподілу паперу, а Державне видавництво як член Паперової комісії, створеної у грудні 1927 р., що визначала обсяги забезпечення папером, залучалося до системи впливу на видавничу діяльність шляхом надання, зменшення чи відмови в забезпеченні папером того чи того видавництва.

Окрім того, Держвидав вирішував питання про відкриття нових видавництв, затверджував редакційні плани. Планування видавничої справи здійснювалося в рамках політики підпорядкування радянській владі приватних і кооперативних видавництв. Зокрема, розглядаючи видавничі плани, працівники Держвидаву визначали наклад видань, встановлювали ціну на книги, а це безпосередньо впливало на економічне становище видавництв. Така політика сприяла встановленню повного державного контролю над приватно-кооперативними видавництвами.

Таким чином, сферою контролю Держвидаву була видавнича галузь. Протягом 20-х рр. ХХ ст. Державне видавництво розробило досить бюрократизовану систему проходження рукописів через органи цензури. Діяльність цих органів було спрямовано на реалізацію планомірної політики недопущення появи небажаних друкованих творів. Провідником ідеологічного складника цензурної політики став політвідділ Держвидаву. Його функції в основному зводилися до наступного контролю, що полягав в оцінці рукописів й у вживанні заходів заборонного характеру. Причому найчастіше доля рукописів залежала від суб’єктивних чинників й передусім від рівня загальної культури та освіченості цензора. В цілому відгуки та рецензії політредакторів політвідділу, матеріали листування Державного видавництва стосовно надання дозволів на видання літератури різного спрямування є важливим джерелом в історії радянської цензури. Зазначені матеріали дають можливість відтворити технологію цензорської роботи, з’ясувати, на яких принципах базувався поділ рукописів на категорії, встановити способи внесення виправлень та вилучення неприйнятних місць.

1. Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ), ф. Р – 130, оп. 2, д. 247, л. 1.

2. ГАРФ, ф. Р – З95, оп. 1, д. 1, л. 53.

3. Поршнев Г.И. Книжная Москва в 1921 году [из дневника] / Г.И. Поршнев // Книга: Исследования и материалы. – 1995. – Сб. 71. – С. 242 – 252.

4. Зеленов М.В. Аппарат ЦК РКП(б) – ВКП(б), цензура и историческая наука в 1920-е годы / Зеленов М.В. – Нижний Новгород, 2000. – 540 с.

5. Цензура в Советском Союзе. 1917 – 1991. Документы. / [сост. А.В. Блюм]. – М.: РОСПЭН, 2004. – 576 с. – (Серия “Культура и власть от Сталина до Горбачева. Документы”).

6. Институты управления культурой в период становления. 1917 – 1930-е гг. Партийное руководство; государственные органы управления: Схемы / [науч. ред. Горяева Т.М.]. – М.: РОССПЭН, 2004. – 312 с. – (Серия “Культура и власть от Сталина до Горбачева. Документы”).

7. Мещеряков Н.Л. О работе Государственного издательства в новых условиях / Н.Л. Мещеряков // Печать и революция. – 1922. – № 1. – С. 163 – 168.

8. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 9, д. 338, л. 106.

9. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 1, д. 1, л. 118.

10. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 1, д. 96, л. 47.

11. Там же, л. 33.

12. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 9, д. 338, л. 106 об.

13. Там же.

14. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 12, д. 34, л. 23.

15. Там же, л. 14.

16. Там же, л. 10.

17. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 9, д. 338, л. 106 об.

18. Там же, л. 16 – 17.

19. Там же, л. 25, 27,47.

20. Из отзывов политотдела Госиздата, декабрь 1921 г. // Цензура в Советском Союзе. 1917 – 1991. Документы. / [сост. А.В. Блюм]. – М.: РОСПЭН, 2004. – 576 с. – (Серия “Культура и власть от Сталина до Горбачева. Документы”). – С. 21 – 22.

21. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 9, д. 338, л. 26.

22. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 1, д. 179, л. 26.

23. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 9, д. 338, л. 23, 43 – 44.

24. Там же, л. 19, 23.

25. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 1, д. 179, л. 7 – 8.

26. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 9, д. 338, л. 23, 28.

27. Там же, л. 29.

28. Там же, л. 30.

29. Там же, л. 4.

30. Там же, л. 4, 7.

31. Там же, л. 6.

32. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 12, д. 34, л. 13.

33. Там же, л. 16.

34. Там же, л. 17.

35. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 12, д. 4, л. 492.

36. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 9, д. 5, л. 4 – 4 об.

37. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 12, д. 4, л. 4.

38. Там же, л. 146.

39. Там же, л. 492.

40. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України), ф. 1, оп. 20, спр. 1775, арк. 92.

41. Абрамов К.И. Истоки советской цензуры библиотечного дела / К.И. Абрамов // Библиотековедение. – 1996. – № 6. – С. 66 – 77.

42. Из руководящего каталога по изъятию всех видов литературы из библиотек, читален и книжного рынка, декабрь 1923 г. // Цензура в Советском Союзе. 1917 – 1991. Документы. / [сост. А.В. Блюм]. – М.: РОСПЭН, 2004. – 576 с. – (Серия “Культура и власть от Сталина до Горбачева. Документы”). – С. 73.

43. Глазков М. Послереволюционная библиотечная политика / М. Глазков // Московский журнал. – 1993. – № 7. – С. 42 – 44.

44. Абрамов К.И. Истоки советской цензуры библиотечного дела / К.И. Абрамов // Библиотековедение. – 1996. – № 6. – С. 66 – 77.

45. Покровский А. О московской “экспертизе пригодности библиотекарей” / А. Покровский // Красный библиотекарь. – 1924. – № 1. – С. 46 – 50.

46. Инструкция по пересмотру книг в библиотеках, декабрь 1926 г. //  Цензура в Советском Союзе. 1917 – 1991. Документы. / [сост. А.В. Блюм]. – М.: РОСПЭН, 2004. – 576 с. – (Серия “Культура и власть от Сталина до Горбачева. Документы”) – С. 110 – 111.

47. Абрамов К.И. Истоки советской цензуры библиотечного дела / К.И. Абрамов // Библиотековедение. – 1996. – № 6. – С. 66 – 77.

48. Инструктивное письмо Главполитпросвета “О пересмотре книжного состава массовых библиотек”, октябрь 1929 г. // Цензура в Советском Союзе. 1917 – 1991. Документы. / [сост. А.В. Блюм]. – М.: РОСПЭН, 2004. – 576 с. – (Серия “Культура и власть от Сталина до Горбачева. Документы”) – С. 167 – 170.

49. ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 14, д. 1, л. 204.

50. ГАРФ, ф. Р – 8430, оп. 1, д. 13, л. 23 – 23 об.

“Додаток А”

23. 07. 1920

1) ни одна работа, исключая только типографские бланки и канцелярские формы не может быть сдана в набор без разрешения на то Центрального Государственного Издательства в Москве и его отделениях в провинции;

2) вся печатная бумага, находящаяся в типографиях, находится на учете в Гос-м Изд-ве и его отделениях. Бумага эта может расходоваться только по разрешениям Гос. Изд-ва и его отделений;

3) Гос-му Изд-ву предоставляется право надзора за ходом работ в типографиях, литографиях и цинкографиях и других графических мастерских СНХ;

Нарушение сего обязательного постановления ведет за собой предание Суду Революционного Трибунала и арест в административном порядке

Чрезвыч. уполномоч. СНК по делам

бумажной промышленности и печати

К. Шведчиков

ГАРФ, ф. Р – 395, оп. 1, д. 1, л. 53.

 

© И.Позднякова.

© Открытый текст

Опубликовано 23 июня 2010 г.